Нотатки

 «Літературна мова в деяких випадках виявляється архаїчніша, ніж діалект». З цього погляду ознакою всіх розвинених літературних мов із давньою традицією є деяка штучність, застиглість їх лексичних, граматичних норм.

Проте з розвитком освіти, піднесенням культури розширюється соціальна основа літературної мови, а це, в свою чергу, спричиняє виникнення територіальних, просторових різновидів літературної мови.

Найчастіше мову звинувачують у тому, що вона занадто стандартизується, збіднюється, перетворюється на «канцелярит»……..

художнє мовлення завжди активізувало варіантні форми, конструкції, в нього сміливо вводились нелітературні форми, які могли ставати згодом і літературною нормою.

Отже, сучасна літературна мова взаємодіє з діалектами через посередництво усного літературного мовлення, яке відображає особливості загальномовної норми в її географічній проекції.

«Проникнення діалектної лексики в літературну мову вважається одним із джерел розвитку синонімії

, при цьому далеко не завжди розрізняються справжні синоніми і т. зв. абсолютні синоніми, або дублети, що виникають через проникнення в літературну мову діалектних слів». Дублети, що проникають у літературну мову, можуть мати діалектне і розмовне, просторічне походження. Від розмовних, просторічних дублетів літературна мова з часом звільняється, а діалектні дублети, усталюючись у різних сферах функціонування, можуть набувати стилістичних відтінків. 

Література

*  С. Я. ЄРМОЛЕНКО, СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРНА МОВА І ДІАЛЕКТИ

*  (Ключковський Б. Іван Огієнко і проблеми сучасного українського правопису // Український правопис і наукова термінологія: проблеми норми та сучасність. – Львів, 1997.)

Розташоване в Українських Карпатах в межах Бескидів Східних на півдні Львівської області в Сколівському районі (давня назва - "Скільський район") на відстані 132 км від м.Львова і 26 км від м.Сколе.

Поселення має вигляд підкови, яка утворюється в результаті злиття двох річок (Бринівки та Вадрусівки)

Історія

З народних переказів відомо, що Плав'є засноване 1523 року. Вперше в писемній памятці згадується як “Сплав'є” , сплавлялось дерево річкою.

Активне заселення Сколівщини спостерігається у XVI століттіі. У цей час тут виникло 29 сіл, в тому числі і Плав'є (1523). Вже в другій половині  XIX ст. чисельність населення села Плавє становила 1546 чол.

Анна Станько — (англ. Anna Stanko) (*28 березня 1945, село Хащованя Сколівського району Львівської області), заслужена артистка України, професор кафедри камерного ансамблю Львівської Національної Музичної Академії. Після закінчення Львівського музичного училища навчалася в Ленінградській консерваторії по фаху “фортепіано” у професора Л. Калмикова. Почала працювати у Львівській консерваторії спочатку як концертмейстер на кафедрі скрипки, з 1978 р. – викладачем на кафедрі камерного ансамблю.

Творча діяльність

концертна

Козаренко О. - Шансон-тріст (Камерний оркестр "Perpetuum Mobile". Керівник і диригент проф. Георгій Павлій. Соло (орган) - Анна Станько. Запис 2002 р. Львів, Україна. Звукооператор - Е. Григорьєв.

композиторська

* МАЛЕРІАНА. Парафраз на теми симфоній Густава Малера. Тріо для скрипки, альта (віолончелі) і фортепіано.[https://www.youtube.com/watch?v=TS6SHcCaYwo]   

Безпалків Роман. Український живописець

Дата народження 15 квітня 1938
Місце народження село Глушин, нині Бродівського району Львівської області
Дата смерті 19 листопада 2009
Місце смерті м.Львів
Жанр живопис, сакральне мистецтво
Навчання *Львівський медичний інститут (1956 — 1962)
Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1965 — 1971)
Роки творчості 1965 - 2009



Безпалків Роман Михайлович (15 квітня 1938 — 19 листопада 2009) — український живописець.
Творча діяльність[ред. • ред. код]

Розпочав свою творчу діяльність художник Роман Безпалків на початку шістдесятих років XX – го століття. Звідси формування його, як живописця, припадає в основному на “радянський” період. Але ніколи не був він радянським художником.

— Ukrainian artist. A member of National Union of Artists of Ukraine (1988). Honoured Art Worker of Ukraine (1998).

— український живописець. Член Національної спілки художників України (від 1988 року). Заслужений діяч мистецтв України (1998).

Ярослава Король  [ 25 06.1954 (Плав'є) - 10.07.2009 (Львів)]  народилася у карпатському селі Плав'є на Львівщині у священницькій родині о. Антона та Марії Косарів.

Після закінчення Львівської середньої школи із золотою медаллю з 1972 по 1977 рр. навчалася на кафедрі художньої кераміки факультету прикладного і декоративного мистецтва Львівського державного інституту декоративного та прикладного мистецтва. Із 1977 р. жила і працювала художником-оформлювачем на Львівському художньо-оформлювальному комбінаті. З кінця 80-х років XX-го ст. започаткувала цікавий період пошуку творчої ідентичності: творила у сфері релігійного й історичного малярства, створювала символіко-алегоричні композиції, в основі яких - уважне спостереження і художнє осмислення буття, що є недоступними для раціонального осмислення .

Спостереження та вдивляння в життя дозволило митцю дійти висновків про те, що за звичною повсякденністю ховається вічна таємниця, багато що насправді виявляється зовсім іншим, ніж здається на перший погляд. Підкорюючись грі випадку та волі невидимого оператора, людина, частка потоку життя, навіть не може добре зрозуміти, що таке реальність, що сон, що марення, що дійсність, що життя, що смерть. Тільки художній експеримент та уважне спостереження, роздивляння усього, що існує в світі, може трохи розкрити вічну таємницю.

Померла після тривалої хвороби 10 липня 2009 р. у Львові.

Творчий доробок

Складний світ релігійно-філософських образів втілила в своїх картинах львівська художниця Ярослава Король. Широта її творчих інтересів вражаюча: вона пише не тільки ікони, але й картини на історичні і літературні теми.

Художниця була учасницею багатьох виставок. Вперше вона експонувала свої твори на колективній виставці "Львівська весна — 93", що відбувалася в Національному музеї у Львові, Львівській картинній галереї, Музеї етнографії та художніх промислів ІН НАНУ у Львові. Перша персональна виставка відкрилася у 1996 році у Самборі у музеї "Бойківщина". Її твори експонувалися в Ужгородському музеї архітектури і побуту, в музеї етнографії та художніх промислів ІН НАНУ у Львові, у Літературно-меморіальному музеї-квартирі П.Тичини у Києві, у Муніципальному центрі мистецтв Алькоркон у Мадриді та інших музеях України та Європи. Ярослава Король — художниця, схильна у своїй творчій самореалізації до філософствування. Але це філософствування не абстрактне а інтелектуалізоване, закодоване на полотні в хитросплетінні різноманітних знаків і символів. У неї це скоріше любов до мудрості і прагнення до неї, прояв особистого і духовного досвіду, "вбраного" в оригінальну художню форму.

Одвічні проблеми добра і зла, краси і потворності, величного і комічного, правдивого і лукавого втілені в художніх творах Я.Король, таких як “Спас в силах” (2000 р.), “Пора чорних слив” (2004 р.), “Небесна колісниця” (2005 р.), “Грації” (2007 р.), “Сон Ерінії” (2007 р.), “Щасливої дороги” (2008 р.), “Сон про Париж” (2008 р.), “Скульптури Львова” (2008 р.), “Святий Миколай” (2009 р.), “Трипільський мотив” (2009 р.)і багато-багато інших.

Кращі з експонованих творів зберігаються у музеях, приватних збірках та церквах України, Італії, Великобританії, Франції, Канади.

[   Посилання:

( https://www.lsl.lviv.ua/news.php?class=open&id=270304550905 )                     

(27 квітня 2009 р. о 14.00 у Відділенні "Палац мистецтв ім.Тетяни та Омеляна Антоновичів" відкрито виставку "ЯРОСЛАВА КОРОЛЬ: живопис".)  ]

Складний світ релігійно-філософських образів втілила в своїх картинах львівська художниця Ярослава Король. Широта її творчих інтересів вражаюча: вона пише не тільки ікони, але й картини на історичні і літературні теми. Салонні портрети їй теж під силу.

[   Посилання:

( Проблеми української культури в кінці XX ст.)   

https://histua.com/knigi/istoriya-ukraini-vid-najdavnishih-chasiv/problemi-ukrainskoi-kulturi-v-kinci-xx-st   ]

Фотоальбом творів Я.Король.

  Участь у виставках     

1992 - мистецька виставка "Ікона на склі", Монастир стукдитів, Львів

1993 – колективна виставка “Львівська весна-93”, Національний музей у Львові, Львівська картинна галерея, Музей етнографії та художніх промислів ІН НАНУ, Львів.

1995 – колективна виставка Великдень з циклу Мистецтво Франкового краю, Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, Львів

1996 – персональна виставка, музей “Бойківщина”, Самбір

1996 - мистецька виставка "Жінка в історії", Міжнародний фонд "Відродження"

1997 – персональна виставка, Ужгородський музей народної архітектури та побуту, Ужгород

1997 – персональна виставка, Музей етнографії та художніх промислів ІН НАНУ,, Львів

1998 – колективна виставка “Творча майстерня ‘98”, Міжнародний фонд “Відродження”, Львівська академія мистецтв, Львів

2000 – персональна виставка, Музей етнографії та художніх промислів ІН НАНУ, Львів

2000 – колективна “Виставка творів мистецтва: вітраж, малярство, гутне скло, кераміка” у рамках Міжнародної конференції “Розточанський збір – 2000”, с. Старичі, Яворівського району, Львівської області.

2000 – персональна виставка, Літературно-меморіальний музей-квартира П.Тичини, Київ

2002 – колективна виставка “У  XXI століття – з мистецтвом”, Львівський палац мистецтв, Львів

 2003 – колективна виставка “Карпати: легенди нашої землі”, Муніципальний центр мистецтв Алькоркон, Мадрид, Іспанія

2007 – персональна виставка, Даржавний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові

(B.K.)              

Дарина Макогон (пседонім - Ірина Вільде) народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях в родині народного письменника і вчителя Дмитра Макогона.  Її батько і був для неї першим учителем літератури, а його книжки – початковою позакласною літературою. З дитинства виховувалася у галицьких культурних умовах, затаїла у серці велику любов до української літератури. Закінчила гімназію в місті Станіславові (нині — Івано-Франківськ). 1928-1933 рр. навчалася у Львівському університеті ((Polish: "Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie"; "Uniwersytet Jana Kazimierza (1919-1939)")) . 

Друкуватися почала зі студентських років. В 1930 була опублікована новела молодої письменниці "Повість життя" (пізніша назва - "Поема життя"). Протягом 1930-1939 років Вільде опублікувала ряд оповідань і повістей з життя західно-української інтелігенції, міщанства, учнівської молоді.

 В 1935 - вперше під псевдонімом Ірина Вільде надрукувала повість "Метелики на шпильках" (укр. "Метелики на шпильках").

В міжвоєнний період і після возз'єднання Західної України з Українською РСР, вона продовжувала описувати знайомі теми сім'ї в буржуазному суспільстві. Вона є автором багатьох оповідань, повістей і романів. Її роботи, що містять величезну кількість персонажів - героїв з усіх суспільних верств тогочасної Галичини - духовенства, службовців, робітників, селянства, дрібної буржуазії, а також інформацію про діяльність різних партій і громадських організацій, польські політики адміністрації , економіки, освіти і культури.  

Серед них - збірка новел «Химерне серце» (1936), повість «Повнолітні діти» (1939), збірка ліричних мініатюр «Окрушини» (1969), трилогія «Метелики на шпильках» (2007), романи «Повнолітні діти» (1952), «Сестри Річинські» (книга 1 — 1958; книга 2 — 1964), трилогія «Метелики на шпильках» (2007) і багато інших.

«Сестри Річинські» — справді найбільше творче досягнення письменниці.

Основні публікації.

Повість «Метелики на шпильках» (1936), Повість «Б'є восьма» (1936), Збірка новел «Химерне серце» (1936), повість «Повнолітні діти» (1939), «Історія одного життя» (1946),

 «Наші батьки розійшлися» (1946), «Ті з Ковальської» (1947), «Її портрет» (1948), «Стежинами життя» (1949), «Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Повісті та оповідання» (1949), одноактна п'єса «Сватання» (1950), роман «Повнолітні діти» (1952), «Кури» (1953),

 «Нова Лукавиця» (1953), «Оповідання» (1954), «На порозі» (1955), роман «Сестри Річинські» (книга 1 — 1958; книга 2 — 1964), Собрание сочинений. — Т. 1—5. — М., 1958, «Ти мене не любив» (1958), «Винен тільки я» (1959), «Життя тільки починається» (1961), «Троянди і терня» (1961), «Людське тепло» (1964), Твори. — Т. 1—5. — К., 1967—1968, збірка ліричних мініатюр «Окрушини» (1969), трилогія «Метелики на шпильках» (2007).

(B.K.)

Верховний архієпископ Римо-Католицької Церкви Йосип Сліпий; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту теперішньої Тернопільської обл.                                                                                                                                                                 Гімназію закінчив у Тернополі (1911 р.), згодом студіює у Львівській Духовній Семінарії, а з 1912 р. в — Інсбруці, де й одержує ступінь доктора богослов'я в 1916 р.
Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором. Був співзасновником Богословського Наукового Товариства, а згодом його постійним головою. Львівську Семінарію розвиває так, що вона від 1928 р. стає Богословською Академією, а о. Йосиф її постійним ректором аж до свого ув'язнення.

Йосип Сліпий був главою церкви - мучениці, якої довгі роки офіційно не існувало, але, тим не менше вона жила й існувала. Після Львівського псевдо собору 1946 р. Українська Греко-Католицька Церква аж до початку 90-х років знаходилась у підпіллі. Але вона мала свого голову - Патріарха, що волів віддати за неї життя і скрізь, де міг, говорив про цю "мовчазну церкву", все, що робив, робив для того, щоб ця церква не зникла, але розвивалась. Бо він мав свідомість того,що рано чи пізно Українська Католицька Церква відновиться і тому заповідав у своєму "Заповіті" поховати його на рідній землі.

 (B.K.)

www.bestreferat.ru/referat-197752.html  

www.gulag-museum.org.ua/ua_persony/slipyj.htm 

www.verbum-lm.com/christian-asceticism/slipyi...  

Володимир Марчак – польський письменник і поет українського походження.

Народився 1922 року в с. Пакошівка біля Сяніка в батьків, які повязані були родинними вузами з Кучмами (баба була з Кучмів), Косарами (стрийко Петро був жонатий з Косарівною).

    Włodzimierz Marczak. 28 czerwca 2011..JPG


Вихований овдовілою мамою, був одним з шести дітей, осиротілих після смерті батька в 1928 році. Освіту закінчив в пятому класі початкової школи. Брати Станіслав і Леон воювали у вересневій кампанії 1939 року. Брат Євген був вязнем НКВС виселеним до Сибіру з вироком 25 років табору. Наймолодший брат Йосип член УПА загинув під Львовом в 1951 році в боях з НКВС.

Син Римо-католицької матері і батька - Греко-католика, вже після його смерті був вихований мамою у вірності багатовікових традицій, згідно з якими сини приймали віру батьків , а дочки - матерів. Після закінчення початкової школи в Пакошівці мати спробувала віддати його на навчання до гімназії в Сяніку. І хоча тестування в гімназії малий Володимир пройшов на “відмінно”, подальше навчання в гімназії в Сяніку було пов'язане з передачею метрики до Римо-католицького костелу. На що мати, Римо-католичка, не дала згоди, сказавши: “Як я поясню своєму покійному чоловіку, там, на небесах, що я віддала метрику сина в костел?”

Родинні Звязки.

Ця стаття містить текст, перекладений зі статті «[https://пол. .wikipedia.org/w/index.php?title=W%C5%82odzimierz_Marczak&oldid=17:24, 4 lip 2013. Włodzimierz Marczak]» з [https://пол. .wikipedia.org пол. Wikipedia].

 (B.K.)

Посилання
Włodzimierz Marczak.txt Ukrainiec w Polsce - [[4]] ISBN 83-909787-6-8 (пол.)
https://uk.wikipedia.org/wiki/Пакошівка ( https://uk.wikipedia.org/wiki/Пакошівка )

 Косар Антін – нар. 13.04.1912 р.в с.Ратищі , Зборівського р-ну в родині священника Косара Григорія ( 19.03.1867 – 19.10.1918 ). Був наймолодшою дитиною з десятьох дітей Косарів .

Отець Косар Григорій народився в с.Пакошівка  Сяноцького повіту Польщі в родині місцевого війта Олекси Косара (1828 – 1889 ) і Маргарити ( з дому Кучми ) (1835 – 1904 ). В свою чергу  Олекса  був сином Косара Василя (1787 – 1855 ) і Катерини Коциловської (1806 – 1864)(сестри   діда Перамишльського єпископа Йосафата Коциловського ( 1867 – 1947)).

Вважається , що “назвисько Коциловські походить від імені східноморавського князя Коцел ,  яке займало в 9-му ст. територію від Кракова по р.Стрий . Коцел ширив християнство східного обряду .“ ) Прізвище Кучма не було властиве для даної місцевості .

Тому існує таке припущення : В битві під Цецорою в 1620 р. Запорізький козак Кучма врятував життя дідичу з с.Пакошівки , за  що той подарував  йому в Пакошівці  лан поля . Кучма той мав 12 синів , більшість з них оселилися в навколишніх селах , а два осіли в Пакошівці , правдоподібно – Гриць і Дмитро .

            Косар Григорій ходив до школи спочатку в Сяноку , потім в Перемишлі і вчився у Львові в німецькій гімназії , потім на теології в Перемишлі і Львові . Оженився з дочкою урядника Собору Св.Юра  - Анною-Амалією Деконською (1873, Львів -1946 , с.Лисівці , Терн.о.) . Було в них 10 дітей , старша Марія замужем за свщенником Василем Чижом , Наталія – за священником Миколою Бураком , Галина – за священником Михайлом Панчишин .

            Був на парафії в Чистопадах , Гарбузові , Ратищах , Бужку , що недалеко від с.Білий Камінь. В 1918 р. під-час епідемії грипу (“ іспанки” ) сповідав хворих ( хоч спеціальним розпорядженням церковної влади священникам не рекомендувалося сповідати хворих на іспанку вдома , але вважав то своїм обовязком )  , сам захворів і помер . Похований в с.Бужку , Золочівського р-ну .

Наймолодший син Антін мав 6 років . В його вихованні і навчанні взяли активну участь Митрополит Андрей  Шептицький і дворідний брат о.Григорія Косара– Йосафат Коциловський . Вчився в гімназії Золочева , потім Коломиї .

В 1931 році закнчив Станиславівську українську гімназію (Państwowe Gimnazjum z ruskim jezykiem nauczania w Stanislawowie) і поступив в Львівську Греко-Католицьку Богословську Академію на філософський факультет (1931 – 1936) (Ректор - Йосип Іванович Сліпий (справжнє прізвище Коберницький-Дичковський ;  Сліпий - прибране ним сільське прізвисько діда). О. Дичковський Микола , парох с.Тухоль-ки , був його племінником )

 Оженився ( Косар Антін ) 10.05.1938 року з дочкою митного урядника (на кордоні Австрії і Росії ) , Станька Михайла ( 1885 , Любачів – 1954 , Стрий ) і Анни Репетівської (1896 – 1985 ) – Марією ( 1920 , Чортків – 1994 ). До 1944 р. був парохом в м.Підгайці на Тернопільщині . Напередодні “другого пришестя визволителів” вся родина спробувала виїхати за кордон , але десь під Воловецьким тунелем попередній поїзд попав під бомбардування і вся родина змушена була висісти в Славську . Був парохом в с.Хащованя ( чи Хащованє ) ( 1944 – 1947 ) ,  з 1947 р. по 1977 р. – парох с. Плавя Сколівсьеого району.

Помер після важкої хвороби 4 жовтня 1977 року у Львові. Похований разом з дружиною , їмостею Косар Марією (з дому - Станько)  в родинному склепі біля церкви св.Архистратига Михаїла в селі Плвє.

Церква Св. Архистратига Михаїла

 (B.K.)

Йосафат Коциловський

(світське ім’я — Йосип; 03.03. 1876—17.11.1947) — церк. і громад. діяч, єпископ Української греко-католицької церкви, д-р філософії (1903) і теології (1907), проф. (1907). Нар. на Лемківщині в с. Пакошівка поблизу м. Сянок (нині м. Санок, Польща) у хліборобській родині з давніми священицькими традиціями. Його батько — Петро Коциловський, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політ. і громад. житті, у 70-х рр. 19 ст. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-катол. священика Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність і спрямувала обох синів на шлях духовного служіння.

Закінчивши початкову народну школу, молодий Йосип навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. З 1896 року навчається на “правничому відділі” Львівського університету. (В каталозі слухачів записано: “русин”, “греко-католик”).

Під час навчання у Львові поринув у світсько-політичне життя галицького українства, яке в організаційно-партійних програмах задекларувало найрадикальнішу ідею – національну самостійність. Це і “Академічне братство”, “Академічна громада”, товариство “Ватра”, організація “Сокіл”, яку невдовзі очолив. Незабаром товариство “Сокіл” (у відсутності Йосипа, який перебував тоді в Празі) захопила москвофільська більшість і заповзятливий молодий Йосиф зайнявся альтернативною організацією під назвою “Український сокіл”.

Відчуваючи розчарування в цивільній метушні, перервав студії і закінчив школу артилеристів у Відні і як підпоручник 1900 року був скерований на службу до Львівського гарнізону. Невдовзі покинув військову службу і при сприянні перемишльського єпископа Костянтина Чеховича розпочав філософсько-теологічні студії у Римі (де здобув докторат філософії, теології; опанував німецьку, італійську,французьку і латинську мови).

Теологічні студії закінчив у 1907 р. у Римі, і згодом 9 жовтня того ж року, прийняв св. Тайну Священства.Незабаром призначений віце-ректором і професором богослов'я Духовної семінарії в Станіславові.

А 2 жовтня 1911 року постригся в монахи до ЧСВВ Крехівського монастиря св.Миколая. 

Національний поступ українства на Посянні перервала Перша світова війна (1914-1918 рр.). Окупація російською солдатчиною Перемишля, краю супроводжувалася грабунками історичних цінностей, у тому числі корони-митри, що, за переказами, належала королеві Данилові Галицькому. Постійних цькувань і наруги не витримав владика Чехович. Його місце зайняв останній сорок сьомий перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1876- 1947 рр.).

В листопаді 1916 року Австро-Угорський цісар іменував василіанського монаха о. Йосафата Коциловського новим греко-католицьким перемишльським єпископом і в1917 році призначений Римом єпископом Перемишльської єпархії УГКЦ.

Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в Перемишльській єпархії, через територію якої у верес. 1939, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа (див. Радянсько-німецькі договори 1939), було прокладено рад.-нім. демаркаційну лінію. Відважно намагався протистояти комуністичному тиску проти Церкви. Мешкаючи до 22 черв. 1941 в зоні, що контролювалася Червоною армією (див. Радянська армія), був запідозрений сталінськими спецслужбами у нелояльності до рад. влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув’язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-катол. духовенством єпархії.

Очолював Перемишльську єпархію до встановлення комуністичної влади.

По закінченні війни постійно піддавався репресивним санкціям проти себе зі сторони польсько-радянських спецслужб, польських “богатежів”, демонструючих “етикет”, наймення якому – хамство, що не поступалося москальським “шуткам”.

Тоді, бачивши близьку небезпеку своєї депортації, Владика Йосафат оставив на письмі заяву своєї вірности Апостольській Столиці і бажання вмерти за св. Унію. Ця заява написана власною рукою Єп. Йосафата звучала: “Складаю у стіп Христового Намісника Папи Пія 12 заяву моєї вірности, пошани і синівської любови та прошу його делегувати мене на смерть за св.Унію” + Йосафат, Єпископ Перемиський.” Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо, як тільки Владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але невстрашимий Владика гідно відповів: “Рим мене призначив тут єпископом і тільки Рим може мене звідси усунути.”

21 вересня 1945 р. був вперше ув'язнений польською владою і переданий радянським силам.У січні 1946 року перемиських владик звільнили з-під арешту, і вони повернулися до Перемишля. Від єпископа Коциловського вимагали, щоб він очолив керівництво “Собору” у Львові для “ возз'єднання ” Львівської католицької митрополії з Московським Патріархатом. Коли ж він відмовився, його знову арештували 25 червня 1946 року разом з єпископом Лакотою і перевезли до Львова. У червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора для українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство. Проте жоден єпископ не дав згоди на апостазію. У березні 1946 року сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо. Митрополита Йосифа і його помічника Никиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького – на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина – на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.

Остаточно процес офіційної ліквідації УГКЦ у Галичині було завершено на т. зв. Львівськосму соборі 8-10 березня 1946 р.« У п'ятницю вранці, 8 березня 1946 р., делегати собору, підкріпившись на сніданку «100 г водки» та «200 г вина», були доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену їм роль у розписаному наперед до дрібниць «возз'єднавчому» зібранні. »

У перший день собору, 8 березня 1946 року, простим голосуванням, без будь-якого обговорення, було затверджено ухвалу, основними положеннями якої було:
Анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р.
Відірватися від римської (папської) Церкви.
Повернутися до прадідівської православної віри.
Возз'єднатися із «Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі».

Але майже 2/3 душпастирів не перейшло на православіє. Більшість з них було репресовано. Однак навіть частина тих священиків, які формально «возз'єднались», залишалась одночасно, за згоди Йосифа Сліпого та інших владик, греко-католицькими парохами.

Єпископ Коциловський, захворілий на запалення легень, помер 17 листопада 1947 р. у київській в'язниці.

Таким чином, московсько-сталінські сатрапи позбавили українців-католиків своєї ієрархії. Населення Західної України внаслідок терору, арештів і масової депортації в Сибір було залякане і пригноблене.

Після смерті Йосафата Коциловського у тюремній лікарні, місцеві монахи таємно домовилися з персоналом лікарні поховати тіло в окрему могилу, а не у спільну тюремну. Згодом, священнослужителі з міст Рудки та Стрий, Львівської області таємно перенесли рештки на Личаківський цвинтар, що у Львові і перепоховали їх у польській могилі «другим поверхом».

На вимогу КДБ о. Й. Каваців 29 травня 1986 року втретє перехоронив прах Єпископа у родинному гробівці батьків Кавацівих у селі Яблунівці біля Стрия. 12 серпня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик, востаннє перезахоронено прах Перемисько-Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського.

24 квітня 2001 р. у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ. 

12 серпня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик, востаннє перезахоронено прах Перемисько-Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського. 

Так закінчилася «одісея» Слуги Божого, проголошеного Блаженним Папою Іваном Павлом II під час його паломництва в Україну 23-27 червня 2001 року.

Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом.

Він належав до когорти чільних подвижників Української Греко-Католицької Церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю. Перемиський єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автохтонних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, яких у 1944-1951 роках в результаті етнічної чистки, сумнозвісної “операції Вісла” брутально вигнали з прабатьківських земель.

Його хрест та його гірка чаша стала для нас правдивою славою та зиском. Оплакуємо його смерть, але, як католики, серед сліз кріпимося та потішаємося, що Бог у заміну за смерть мученика, знову відродить нашу спільноту, як це було й за часів св. Йосафата.”) Так отже сповнилося гаряче бажання Владики Йосафата: Вмер смертю мученика й ісповідника за Українську Церкву зєднану з Апостольською Столицею. В особі Преосв. Йосафата Коциловського наша Церква дістала другого Йосафата, що його зовсім справедливо иожна порівняти зі св. Священомучеником-покровителем святої Унії.

www.pslava.info/JalynS_CerkSvGeorgija_114-2,109832.html

 (B.K.)

================================================================================================================================

Григорій Косар народився 19.03.1867 р. в с.Пакошівка , Сяноцького повіту Польщі в родині місцевого війта Олекси Косара (1828 – 1889 ) і Маргарити ( з дому Кучми ) (1835 – 1904 ). В свою чергу Олекса був сином Косара Василя (1787 – 1855 ) і Катерини Коциловської (1806 – 1864)(сестри діда Перемишльського єпископа Йосафата Коциловського ( 1867 – 1947). Косар Григорій ходив до школи спочатку в Сяніку , потім в Перемишлі, вчився у Львові в німецькій гімназії, потім на теології в Перемишлі і Львові. Був дуже здібним, відмінником. В школі бідував. Бувало, що в перекупок випрошував собі круп нібито для птахів.

    Одного разу йшов зимою з Сянока додому, сильно змерз, присів під дубами при дорозі біля села. Якийсь старший чоловік побачив його, взяв і зігрів. Був дуже привязаний до своєї родини, тата. Коли тато його ( перший раз ) залишив у місті на навчання, то біг, плакав і цілував сліди за саньми.

     Був середнього росту, мав карі очі, волосся темняве. Мав добрий музикальний слух, гарно співав. Тримався дещо похило ( майже так, як і його тато ).

      Оженився з дочкою урядника Собору Св.Юра - Анною-Амалією Деконською (1873, Львів -1946 , с.Лисівці , Терн.о.) .

    Свою майбутню жінку Анну Деконську запізнав через її брата, а свого товариша Леона Деконського. Будучи одного разу в гостях в Деконських сподобав собі Анну і постановив з нею оженитися. Одного разу, підчас відвідин у Деконських, сказав батькам Анни, що бажає женитися з їх дочкою, і хотів би призначити дату на оповіди. Мама Анни Катерина (з дому Малець) сказала, щоб ще почекав.

Григорій посидів ще трохи, встав і пішов до парохіальної канцелярії в св.Юра записати оповіди. Мама Анни мала на увазі почекати ще якийсь час, кілька місяців, а може рік, два. Григорій може і здогадувався про це, але взяв її слова буквально, почекав з півгодини і дав на оповіді. Тому дуже всі здивувалися, коли в неділю почули оповіди дочки. Вінчав їх Митрополи́т Сильвестр Сембрато́вич.

    По висвяченні Григорію пропонували лишитись в Юра на сотрудника  (висвячувався в Перемишлі, бо належав до перемиської дієцезії ).  Але Григорій не захотів, казав, що не хоче вислуговуватись канонікам. Пішов на сотрудника до с. Войтково в Сяніччині.

    Сотрудником у Войткові о. Григорій довго не був, перейшов на катахиту до Сянока, де був один рік. Опісля перейшов до Львівської Єпархії до Гарбузова, Чистопадів, Ратищ. В селі Ратищі був відпуст на Успення Преч. Діви Марії. Була там чудотворна ікона Матері Божої – подібна до Почаївської (роботи монаха Василя Зелінського. 1916 р. в часі першої світової війни церкву знищено, образ пропав. Отець Григорій мав копію і по війні (1916- 17 р.) віддав її до церкви в Ратищах.

    З Ратищ о. Григорій пішов на завідателя до Білого Каменя, де парох Копач  був у війську, а по році до Бужка, де теж о. Щебець був покликаний до війська на капеляна – священика.

В Григорія і Анни Косарів було 10 дітей. Старша Марія (1895 – 1966) була одружена з священником Василем Чижом (1889 – 1970), Наталія (1898 – 1974) — з священником Миколою Бураком (1893 – 1965), Галина (1904 – 1960) — з священником Михайлом Панчишином (1900 – 1978). Коли отець Григорій помер, наймолодший син Антін (1912 – 1977) мав 6 років. Тому в його вихованні і навчанні взяли активну участь Митрополит Андрей Шептицький і дворідний брат отця Григорія Косара — Йосафат Коциловський.

    В 1918 р. під-час епідемії грипу (“іспанки”) сповідав хворих ( хоч спеціальним розпорядженням церковної влади священникам не рекомендувалося сповідати хворих на іспанку вдома , але вважав то своїм обовязком ) , сам захворів і помер (19.10.1918 р.). Похований в с. Бужку , Золочівського р-ну .

    Збором матеріалів про його жертвенне життя займається Місія Постуляційний Центр беатифікації УГКЦ , душпастир громади о. Ігор Никифорук.

 (B.K.)

Землі Пакошівки були заселені вже за давних руських князів. Тоді були вже сусідні села Ялин ( якого пізніше одна часть звалась Руський Ялин у відрізненні колоністів німецьких – Ялин Німецький Тевтонський.) , Каспарівці , Согорів , Юрівці. 1370р. Казимир надає город Ряшів з цілим його округом в руській землі положенім (ліс!) зі всіми селами , свободами і т.п. якомусь Пакославові і його потомкам.

Пакошівка лежить під горою “Ворочень” , по польськи “Wrocien “. ( Оповідають , що там жив лікар Вороч зі жінкою ). Один вершок на Ворочні називається “Патрія” . З-під Ворочня витікають лісничі води , джерела . Слово “Вороч” правдоподібно зукраїнізоване старословянське “врач”. Також між Пакошівкою а Костарівцями та Страхотиною є потік і пасовисько “Русави” , що вказувало би на укр. походження . Легенда каже , що на тім місці колись було місто Русави , яке запалося під воду.

Згадується 1390 р. (Akta grodzkie I ziemelne ) “Pakossins de Pakoszowka. Від імени дідича “Пакоша” назване село. Називають його Pakossins , Pankossins. Пакош імя походить від імени словянського Пакослав Пак значить сильний, той сам пень що в церковно-словянській мові паки “паки” Певне належав до тих панів, що прийшли на наші землі по Королі Казимирі. Ті землі тоді називали документи loca deserta – пусті ( опустошені місця – землі ). Може був поляком, а може з Мадярщини, на що могло би вказувати закінчення імени на “ош” . Тоді з Мадярщини в тих сторонах поселились два брати Петро і Павло, що дали роди Балів ( Балигород ) Дуденовских, Юріївських Син того Пакоша називається вже Пакошович Микола, внуки називаються вже Пакошевські.

В 14 ст. в Пакошівці були такі імена зглядно назвиська мешканців селян 1) Гринь 2) Кліш 3) Мал 4) Ордин 5) Пах . Гринь – імя , що тоді може було і назвиськом, українське. Імена Григорії і досі часті в Пакошівці. Назвисько Кліш і досі є в сусідних селах , наприклад в Дубрівці. Мал – назвисько дотепер є у сусіднім Ялині, але здрібніле Малик. Мал – старославянське, українське назвисько . Назвисько “Ордин” вказує на походження від якоїсь орди, кочівничих племен, що поселені князями біля міст городів . Були післонцями, звязківцями. Їх пізніше звали ординець. Піх ( пъхъ ) давне укр. слово означало, що його власник робив “пішу” паньщину, не мав “тягла” . То назвисько заховалось у Пакошівці понад 500 літ по сьогодні. Сьогодні його нащадки пишуться “Пішик” здрібніло , як і Малик. Деінде заховалось то назвисько в первісній своїй формі “Піх".

1390р. згадується Пакослава ( Pakossins ) Пакоша з Пакошівки земського суддю Сяніцької землі. Дуже правдоподібно , що це є той сам Пакослав , що йому ці землі надав Казимир.

\Косар Антін, Косар Богдан.\

     Зелінський Василь

(монах в “KOŚCIELE BR. MN. KAPUCYNÓW W KRAKOWIE”)

Народився прибл. в 1795 р. в м. Львові. Помер прибл. В 1860 р. в м. Кракові.

Син львівського заможного обивателя (obywatela ). Батько його Зелінський Ян (Jan Zieliński) (пр. 1760-1830) був  власником будинків , городів і ставів у Львові при вул. Широкій , на Вульці і ін. Був римокатоликом . Їх родина належала до парохії костела святої Марії Магдалини у Львові. Належали до братства , його доньки носили образ у цім костелі , що само по собі  означало приналежність до привілейованих верств міщан.

Вступив до Краківського монастиря . Був монахом в "KOŚCIELE BR. MN. KAPUCYNÓW W KRAKOWIE" і художником .

Відомі його картини 1\ Тріуф (тріюмф) Риму , 2\Вигнання з Раю , 3\Перший усміх дитини , 4\Взяття св.Ілії до неба , 5\ Мати Божа з Ісусом Христом , 6\ Мати Божа з Ісусом Христом , а побіч св. Іван Хреститель , 7\ Портрет Андрея Мальця.  

Образи “Мати Божа з Ісусом Христом”, “Перший усміх дитини”, "Триюмф Риму" і "Прогнання з раю" роботи Василя Зелінського були у Львові в Теклі Малець (зам. Домкевич), племінниці монаха-маляра В.Зелінського. Коли вона померла (замужем була за вдівцем Домкевичем. Своїх дітей не мала, мала падчерицю Кароліну від першого шлюбу чоловіка), то в спадку образи перейшли до Анни-Амалії Деконської (зам. Косар) (племінниці Теклі Малець).


До Першої світової війни образи були в родині пароха села Ратищі Зборівського р-ну о. Косара Григорія (1867 - 1918) , і зберігалися в церкві Успіння Пресвятої Богородиці .

В часи Першої світової війни були втрачені з поля зору родини Косарів.
(B.K., Львів, 2013 р.)

Сьогодні був створений наш новий блог. Слідкуйте за оновленнями, і ми будемо тримати Вас в курсі наших новин. Ви можете читати нові записи цього блогу використовуючи RSS канал.