Видатні особостості села Пакошівки Сяноцького повіту

Йосафат Коциловський

(світське ім’я — Йосип; 03.03. 1876—17.11.1947) — церк. і громад. діяч, єпископ Української греко-католицької церкви, д-р філософії (1903) і теології (1907), проф. (1907). Нар. на Лемківщині в с. Пакошівка поблизу м. Сянок (нині м. Санок, Польща) у хліборобській родині з давніми священицькими традиціями. Його батько — Петро Коциловський, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політ. і громад. житті, у 70-х рр. 19 ст. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-катол. священика Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність і спрямувала обох синів на шлях духовного служіння.

Закінчивши початкову народну школу, молодий Йосип навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. З 1896 року навчається на “правничому відділі” Львівського університету. (В каталозі слухачів записано: “русин”, “греко-католик”).

Під час навчання у Львові поринув у світсько-політичне життя галицького українства, яке в організаційно-партійних програмах задекларувало найрадикальнішу ідею – національну самостійність. Це і “Академічне братство”, “Академічна громада”, товариство “Ватра”, організація “Сокіл”, яку невдовзі очолив. Незабаром товариство “Сокіл” (у відсутності Йосипа, який перебував тоді в Празі) захопила москвофільська більшість і заповзятливий молодий Йосиф зайнявся альтернативною організацією під назвою “Український сокіл”.

Відчуваючи розчарування в цивільній метушні, перервав студії і закінчив школу артилеристів у Відні і як підпоручник 1900 року був скерований на службу до Львівського гарнізону. Невдовзі покинув військову службу і при сприянні перемишльського єпископа Костянтина Чеховича розпочав філософсько-теологічні студії у Римі (де здобув докторат філософії, теології; опанував німецьку, італійську,французьку і латинську мови).

Теологічні студії закінчив у 1907 р. у Римі, і згодом 9 жовтня того ж року, прийняв св. Тайну Священства.Незабаром призначений віце-ректором і професором богослов'я Духовної семінарії в Станіславові.

А 2 жовтня 1911 року постригся в монахи до ЧСВВ Крехівського монастиря св.Миколая. 

Національний поступ українства на Посянні перервала Перша світова війна (1914-1918 рр.). Окупація російською солдатчиною Перемишля, краю супроводжувалася грабунками історичних цінностей, у тому числі корони-митри, що, за переказами, належала королеві Данилові Галицькому. Постійних цькувань і наруги не витримав владика Чехович. Його місце зайняв останній сорок сьомий перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1876- 1947 рр.).

В листопаді 1916 року Австро-Угорський цісар іменував василіанського монаха о. Йосафата Коциловського новим греко-католицьким перемишльським єпископом і в1917 році призначений Римом єпископом Перемишльської єпархії УГКЦ.

Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в Перемишльській єпархії, через територію якої у верес. 1939, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа (див. Радянсько-німецькі договори 1939), було прокладено рад.-нім. демаркаційну лінію. Відважно намагався протистояти комуністичному тиску проти Церкви. Мешкаючи до 22 черв. 1941 в зоні, що контролювалася Червоною армією (див. Радянська армія), був запідозрений сталінськими спецслужбами у нелояльності до рад. влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув’язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-катол. духовенством єпархії.

Очолював Перемишльську єпархію до встановлення комуністичної влади.

По закінченні війни постійно піддавався репресивним санкціям проти себе зі сторони польсько-радянських спецслужб, польських “богатежів”, демонструючих “етикет”, наймення якому – хамство, що не поступалося москальським “шуткам”.

Тоді, бачивши близьку небезпеку своєї депортації, Владика Йосафат оставив на письмі заяву своєї вірности Апостольській Столиці і бажання вмерти за св. Унію. Ця заява написана власною рукою Єп. Йосафата звучала: “Складаю у стіп Христового Намісника Папи Пія 12 заяву моєї вірности, пошани і синівської любови та прошу його делегувати мене на смерть за св.Унію” + Йосафат, Єпископ Перемиський.” Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо, як тільки Владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але невстрашимий Владика гідно відповів: “Рим мене призначив тут єпископом і тільки Рим може мене звідси усунути.”

21 вересня 1945 р. був вперше ув'язнений польською владою і переданий радянським силам.У січні 1946 року перемиських владик звільнили з-під арешту, і вони повернулися до Перемишля. Від єпископа Коциловського вимагали, щоб він очолив керівництво “Собору” у Львові для “ возз'єднання ” Львівської католицької митрополії з Московським Патріархатом. Коли ж він відмовився, його знову арештували 25 червня 1946 року разом з єпископом Лакотою і перевезли до Львова. У червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора для українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство. Проте жоден єпископ не дав згоди на апостазію. У березні 1946 року сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо. Митрополита Йосифа і його помічника Никиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького – на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина – на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.

Остаточно процес офіційної ліквідації УГКЦ у Галичині було завершено на т. зв. Львівськосму соборі 8-10 березня 1946 р.« У п'ятницю вранці, 8 березня 1946 р., делегати собору, підкріпившись на сніданку «100 г водки» та «200 г вина», були доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену їм роль у розписаному наперед до дрібниць «возз'єднавчому» зібранні. »

У перший день собору, 8 березня 1946 року, простим голосуванням, без будь-якого обговорення, було затверджено ухвалу, основними положеннями якої було:
Анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р.
Відірватися від римської (папської) Церкви.
Повернутися до прадідівської православної віри.
Возз'єднатися із «Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі».

Але майже 2/3 душпастирів не перейшло на православіє. Більшість з них було репресовано. Однак навіть частина тих священиків, які формально «возз'єднались», залишалась одночасно, за згоди Йосифа Сліпого та інших владик, греко-католицькими парохами.

Єпископ Коциловський, захворілий на запалення легень, помер 17 листопада 1947 р. у київській в'язниці.

Таким чином, московсько-сталінські сатрапи позбавили українців-католиків своєї ієрархії. Населення Західної України внаслідок терору, арештів і масової депортації в Сибір було залякане і пригноблене.

Після смерті Йосафата Коциловського у тюремній лікарні, місцеві монахи таємно домовилися з персоналом лікарні поховати тіло в окрему могилу, а не у спільну тюремну. Згодом, священнослужителі з міст Рудки та Стрий, Львівської області таємно перенесли рештки на Личаківський цвинтар, що у Львові і перепоховали їх у польській могилі «другим поверхом».

На вимогу КДБ о. Й. Каваців 29 травня 1986 року втретє перехоронив прах Єпископа у родинному гробівці батьків Кавацівих у селі Яблунівці біля Стрия. 12 серпня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик, востаннє перезахоронено прах Перемисько-Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського.

24 квітня 2001 р. у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ. 

12 серпня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик, востаннє перезахоронено прах Перемисько-Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського. 

Так закінчилася «одісея» Слуги Божого, проголошеного Блаженним Папою Іваном Павлом II під час його паломництва в Україну 23-27 червня 2001 року.

Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом.

Він належав до когорти чільних подвижників Української Греко-Католицької Церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю. Перемиський єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автохтонних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, яких у 1944-1951 роках в результаті етнічної чистки, сумнозвісної “операції Вісла” брутально вигнали з прабатьківських земель.

Його хрест та його гірка чаша стала для нас правдивою славою та зиском. Оплакуємо його смерть, але, як католики, серед сліз кріпимося та потішаємося, що Бог у заміну за смерть мученика, знову відродить нашу спільноту, як це було й за часів св. Йосафата.”) Так отже сповнилося гаряче бажання Владики Йосафата: Вмер смертю мученика й ісповідника за Українську Церкву зєднану з Апостольською Столицею. В особі Преосв. Йосафата Коциловського наша Церква дістала другого Йосафата, що його зовсім справедливо иожна порівняти зі св. Священомучеником-покровителем святої Унії.

www.pslava.info/JalynS_CerkSvGeorgija_114-2,109832.html

 (B.K.)

================================================================================================================================

Григорій Косар народився 19.03.1867 р. в с.Пакошівка , Сяноцького повіту Польщі в родині місцевого війта Олекси Косара (1828 – 1889 ) і Маргарити ( з дому Кучми ) (1835 – 1904 ). В свою чергу Олекса був сином Косара Василя (1787 – 1855 ) і Катерини Коциловської (1806 – 1864)(сестри діда Перемишльського єпископа Йосафата Коциловського ( 1867 – 1947). Косар Григорій ходив до школи спочатку в Сяніку , потім в Перемишлі, вчився у Львові в німецькій гімназії, потім на теології в Перемишлі і Львові. Був дуже здібним, відмінником. В школі бідував. Бувало, що в перекупок випрошував собі круп нібито для птахів.

    Одного разу йшов зимою з Сянока додому, сильно змерз, присів під дубами при дорозі біля села. Якийсь старший чоловік побачив його, взяв і зігрів. Був дуже привязаний до своєї родини, тата. Коли тато його ( перший раз ) залишив у місті на навчання, то біг, плакав і цілував сліди за саньми.

     Був середнього росту, мав карі очі, волосся темняве. Мав добрий музикальний слух, гарно співав. Тримався дещо похило ( майже так, як і його тато ).

      Оженився з дочкою урядника Собору Св.Юра - Анною-Амалією Деконською (1873, Львів -1946 , с.Лисівці , Терн.о.) .

    Свою майбутню жінку Анну Деконську запізнав через її брата, а свого товариша Леона Деконського. Будучи одного разу в гостях в Деконських сподобав собі Анну і постановив з нею оженитися. Одного разу, підчас відвідин у Деконських, сказав батькам Анни, що бажає женитися з їх дочкою, і хотів би призначити дату на оповіди. Мама Анни Катерина (з дому Малець) сказала, щоб ще почекав.

Григорій посидів ще трохи, встав і пішов до парохіальної канцелярії в св.Юра записати оповіди. Мама Анни мала на увазі почекати ще якийсь час, кілька місяців, а може рік, два. Григорій може і здогадувався про це, але взяв її слова буквально, почекав з півгодини і дав на оповіді. Тому дуже всі здивувалися, коли в неділю почули оповіди дочки. Вінчав їх Митрополи́т Сильвестр Сембрато́вич.

    По висвяченні Григорію пропонували лишитись в Юра на сотрудника  (висвячувався в Перемишлі, бо належав до перемиської дієцезії ).  Але Григорій не захотів, казав, що не хоче вислуговуватись канонікам. Пішов на сотрудника до с. Войтково в Сяніччині.

    Сотрудником у Войткові о. Григорій довго не був, перейшов на катахиту до Сянока, де був один рік. Опісля перейшов до Львівської Єпархії до Гарбузова, Чистопадів, Ратищ. В селі Ратищі був відпуст на Успення Преч. Діви Марії. Була там чудотворна ікона Матері Божої – подібна до Почаївської (роботи монаха Василя Зелінського. 1916 р. в часі першої світової війни церкву знищено, образ пропав. Отець Григорій мав копію і по війні (1916- 17 р.) віддав її до церкви в Ратищах.

    З Ратищ о. Григорій пішов на завідателя до Білого Каменя, де парох Копач  був у війську, а по році до Бужка, де теж о. Щебець був покликаний до війська на капеляна – священика.

В Григорія і Анни Косарів було 10 дітей. Старша Марія (1895 – 1966) була одружена з священником Василем Чижом (1889 – 1970), Наталія (1898 – 1974) — з священником Миколою Бураком (1893 – 1965), Галина (1904 – 1960) — з священником Михайлом Панчишином (1900 – 1978). Коли отець Григорій помер, наймолодший син Антін (1912 – 1977) мав 6 років. Тому в його вихованні і навчанні взяли активну участь Митрополит Андрей Шептицький і дворідний брат отця Григорія Косара — Йосафат Коциловський.

    В 1918 р. під-час епідемії грипу (“іспанки”) сповідав хворих ( хоч спеціальним розпорядженням церковної влади священникам не рекомендувалося сповідати хворих на іспанку вдома , але вважав то своїм обовязком ) , сам захворів і помер (19.10.1918 р.). Похований в с. Бужку , Золочівського р-ну .

    Збором матеріалів про його жертвенне життя займається Місія Постуляційний Центр беатифікації УГКЦ , душпастир громади о. Ігор Никифорук.

 (B.K.)